JAZZ, ART-ROCK И ДРУГАЯ ХОРОШАЯ МУЗЫКА
/ Юрко Покальчук. Інтерв'ю 2006 року. - Форум
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
Страница 1 из 11
Форум » Околомузыкальный форум » Статьи, интервью » Юрко Покальчук. Інтерв'ю 2006 року.
Юрко Покальчук. Інтерв'ю 2006 року.
санди Дата: Пятница, 11.09.2015, 12:50 | Сообщение # 1
Группа: Модераторы
Сообщений: 2825
Статус: Offline
Юрко Покальчук: «У 18 років я собі сказав: «Якщо десь буде останній письменник, який пише українською, так це буду я»
№90, 30-11-2006

Співачка і письменниця Ірена Карпа жартує, що відомого українського літератора Юрка Покальчука в аеропортах приймають за наркобарона. Зовнішність цьому сприяє — поважний, стильний, з борідкою, завжди у темних окулярах. У процесі спілкування стає зрозуміло — ніякого наркобарона з Покальчука не вийшло б — з людини, яка знає « — надцять» мов (російська, польська, англійська, іспанська, французька, португальська, італійська, гінді, індонезійська, чеська, урду та ін.), пише надпопулярні серед молоді книги, має понад 600 публікацій в пресі, 15 років працює у виправній колонії для неповнолітніх злочинців. Днями Покальчук у компанії своєї подруги, не менш харизматичної Карпи, завітали до Рівного, щоб презентувати власні доробки «Перламутрове порно» й «Хулігани» та побалакати з шанувальниками літератури.

Літературна вечірка у клубі «Гавана» стала справжньою альтернативою подібним заходам місцевих літераторів — письменники не соромляться бути самими собою, вживають ненормативну лексику, розповідають про різні види екстремального сексу та способи самозадоволення. Глядачі трохи шоковані, але, мабуть, таки не жалкують, що заплатили 15 гривень за вхід на «тусовку», організатором якої стала «Фундація регіональних ініціатив».

Сам Покальчук великою увагою до своєї персони залишився задоволений, а тому проблем у спілкуванні не виникало.

— Якою мовою ви не розмовляєте?

— Я погано говорю німецькою. Можу собі дати там раду, але щоб вільно спілкуватися — не можу.

— Вам так добре даються мови?

— Так, мабуть, є якісь дані. Але кожна наступна мова дається легше. Це як перемикач на радіо, коли з однієї хвилі переходиш на іншу. Коли мови добре засвоюються, переключатися з однієї на іншу дуже легко, треба тільки навчитись. Я, наприклад, довго не говорив польською. Але нещодавно поїхав на конференцію в Дрогобичі, присвячену Бруно Шульцу, там були поляки. Перший день затинався, другий — так-сяк, а на третій вже вільно балакав, наче рідною мовою. Є декілька мов, якими, коли мене розбудити, буду розмовляти. Але для мене мова не є самоціллю — це лише засіб для спілкування з людьми.

— Тобто для вас не є принциповим, якою мовою писати книжки?

— Ось тут навпаки — дуже принципово. Десь у 18 років я собі сказав: «Якщо десь буде останній письменник, який пише українською, так це буду я». Тоді з мовою було важко, все було російською. Але у мене був приклад — книга «Легенда про Тіля Уленшпігеля», написана всім зрозумілою фламандською мовою. Хто тепер у світі знає фламандську? А «Тіля» пам’ятають всі — якщо ти напишеш добре, твоя мова не матиме значення. Та й інше питання — я не напишу нормально російською. Я колись переклав для московського видання одну із своїх книжок, так її потім доробляли троє людей. Тоді я зрозумів, що не знаю російської. І це людина, яка п’ять років провчилася в Ленінградському університеті, чотири роки прожила на Півночі… Я ще можу написати щось нейтральною мовою, але художньою — ніколи. Треба щоб вона йшла зсередини.

— Про що ваші «Хулігани»?

— Базою «Хуліганів» є мій 15-річний досвід роботи громадського шефа або, як це зараз називається, члена піклувальної ради в Прилуцькій виховній колонії. Я видаю там літературний журнал, який містить твори вихованців колонії, їхні поезії й прозу, яка складається переважно з життєписів — вони пишуть про себе. У цій книжці — все правда. Всі ті епізоди, які можуть видатися шокуючими, неприємними, занадто гострими — за все я відповідаю. Так само, як і за інші свої книги, в яких, можливо, забагато еротики...

— Особистого досвіду в книжках багато?

— В книзі є розділ «Мама Рома і пацани», там є епізод про повію та її сина. Моя донька сказала: «Як ти так тонко зміг зрозуміти жінку?». А я відповів, що Флобер, коли в нього запитали, як ви могли так гарно написати «Пані Боварі», сказав: «Ви не розумієте, пані Боварі — це я». Я також мусив стати своєю героїнею. І це завдання письменника — увійти в шкуру людини, про яку ти пишеш. Часом це дуже важко, як з «Хуліганами», адже мені просто було шкода героїв.

— А що, врешті, вас привело в цю колонію?

— Професія. Я туди поїхав майже 20 років тому написати статтю для газети «Молодь України». І хоч я на той час вже багато побачив, поїздив світом — Північ, Кавказ, Нікарагуа — коли за мною зачинились залізні двері, стало трохи моторошно. Мене попросили і я виступив перед засудженими. Підійшов начальник, попросив ще раз. На третій день — ще раз. І вже коли я мав їхати, їхній «речник» встав і каже: «Пане Юрію, приїжджайте до нас ще. Ви перша людина, яка говорила з нами по-людськи, хоч ми й знаємо, що є покидьками». Я відповів, що у мене мало часу, на що «речник» сказав: «Проте у нас часу багато — ми будемо вас чекати». Це була фраза, яка змусила мене ще раз повернутися у колонію. Я створив там літературний гурток. Спочатку це були примітивні вірші, потім пішли оповідання, ми почали робити такий собі рукописний «самвидав», який виходив п’ять чи шість років. Декілька років мене не було в Україні, але я вже сім років живу тут, а журнал, завдяки спонсорам, виходить накладом до 200 примірників, переважно розповсюджується в колоніях і тюрмах, але іноді й школи просять — дуже корисно дізнатися про те, як з нічого можна потрапити у в’язницю й зіпсувати собі життя. Ось така історія, і я розумію, що вже не можу їх покинути — знаю, вони мене чекають. Я багато намагаюся для них робити, ось Ірена погодилась приїхати в колонію — а це для тих хлопців буде великим щастям.

— Що, на вашу думку, зараз відбувається з українською літературою?

— Сьогодні у нас загалом відбувається культурний бум. Але, як і деяким музикантам, нам не дають ширше вийти в люди, відбувається напівофіційна боротьба з українською мовою, літературою. Я кілька тижнів тому був у Запоріжжі, Дніпропетровську, Харкові — так там повні зали, люди купують квитки, нема де стати. Скрізь є україномовна публіка, є попит на нашу літературу — ми бачимо, що це не групка людей, це маси шанувальників.

Оригінал інтервю: Рівне Вечирнє.
 
Форум » Околомузыкальный форум » Статьи, интервью » Юрко Покальчук. Інтерв'ю 2006 року.
Страница 1 из 11
Поиск: