Помітив, що останнім часом мені мало що подобається, а серед віршів та поезій взагалі...
Але все таки ще трапляється, хоч і дуже рідко, коли цінність творів до розумію з першого разу.
Річ у тім, що мені самого себе обманути дуже складно, бо, як мені щось подобається, у мене "мурахи біжать" по шиї і спині. Так і у цьому випадку.
У нашій організації працює жінка, яка у своїх програмах використовує вірші свого чоловіка. Її звуть Марина Миколївна Погрібняк, отже, прізвище її чоловіка , мабуть, теж Погрібняк. Прізвище - єдине що я про нього знаю. Записувати прийшлось поспіхом на слух. Встиг записати дуже мало...
Ось вони: В холодну прірву зазирнув Господь,
Де тліла іскра змучена польотом,
Іще не відала про кров і плоть,
І взявся бог до тихої роботи.
Щоб той смертельний холод побороть,
Він відірвав від всесвіту шматину
І, загорнувши в неї іскру ту,
Роздмухав жар, щоб оживити глину,
І щоб вона не мерзла на вітру.
Ось так у прірві Бог створив людину.
А космос закрутився навкруги,
Немов гончарний круг, що з тої ночі
Все крутиться від босої ноги,
Поки гончар спинить його не схоче,
Щоб вкотре зазирнуть в порожній глек,
Як у колиску , де нема дитини,
Як у безодню у мільйон парсек,
З якимсь непевним почуттям провини, -
З надією згадати іскру ту,
Що у ночі змерзала на вітру.
************************************************
Хто зна навіщо Бог людину
сповив у пута німоти,
нащо зробив їй домовину
у власнім серці і хрести,
поклав нам кожному на спину,
щоби несли їх на вершину
доки не випорхне пташина
з грудей до світла з темноти?
*************************************************
Стояли мовчки лобода,
чорнобиль і полин
і час, прозорий як вода,
стояв між баделин.
І ми летіли мов німі,
як яблука в саду
летять на землю у пітьмі
не віддані суду,
аж поки болісний удар,
їх кине в різнобіч,
туди де сотні інших пар
нападали за ніч.
І там внизу, у суєті,
загасне їхній слід,
єдиний спалах у житті -
короткий той політ.
