| санди |
Дата: Суббота, 05.11.2011, 14:42 | Сообщение # 1 |
Группа: Модераторы
Сообщений: 3079
Статус: Offline |
В мои руки, приблизительно месяц назад, попал литературный сборник "Маршрутами полтавской поэзии". Предлагаю вашему вниманию несколько произведений из этой книги, которые мне очень сильно понравились:
Дмитрий Бурлака (1973-2003)
***
Играя в прятки с головой,
Ты смерти наступал на пятки.
Гуляет ветер. Боже мой,
Как сладки редкие припадки,
Когда ты знаешь, что любовь,
Когда отгаданы загадки,
Когда ты каждый и любой,
Однажды виденный тобой
Во временном (ином?) порядке...
Поди теперь тебя найди,
Найди себя, меня, кого-то
Ты Один или ты один?
пусти-ка в гости за ворота
В дворец где ты и только ты,
В покои света , простоты,
В центр управления полётом...
А что потом? Наверно, что-то...
(1997)
***
Вот эта станция,
Где море
И лето
Можжевельник
Крым
Заливы солнечного света
На валуне
С тобой
Сидим
Глядим, как море
В нежной дрёме
Зальёт оранжевый закат
Как миллиард веков назад
Звезда. Глаза.
Молчанье. Двое.
Прикосновенье.
Небеса.
(1998)
***
Заходи ко мне с подругой,
как обычно сядем кругом,
полетаем и поплачем,
пропадаем - не иначе.
Значит так всё сопричастно
сопечально, собутыльно.
Заходи ко мне почаще,
но не сильно...
(1997)
***
Птицы и кошки делят селение
В солнечных улочках гам и возня
Слизкий окурок полетел из строения
сквозь форточку. К воробьям.
Солнечный полдник. Кефир и печенье.
Бабочка-лезвие. Чёткость границ.
Блёстки - пылинки на угощение
мимо мелькающих спиц
Ленивое эхо шуршащей покрышки.
Куда-то за Ворсклу наверное, да?
И пробегают мальчишки,
ласточки на проводах
Блеск. И я с жестянкою,
как у цыганки зуб золотой,
Сытый иду за приманкою -
серым кузнечиком - на луг заливной
(1997)
***
лукавых дней невольник
залатанный цветом маков
серебренный треугольник
тянул на себя и плакал
полтава в тебе утонет
с улиц прогнав всякого
догонит и за сердце тронет
вот и нагонишь всякого
(1996)
***
Что утро - утрата
Что вечер - комета
По ленте асфальта,
где, может быть, летом
бугры от растущей травы
и небо из блёсток
и я, как напёрсток,
качусь от снующей иглы.
Во имя весны я гуляю по лужам,
улыбкой февральской звеня,
огромной ладонью я собран и дружен
с другими друзьями огня.
За пазухой паз для волшебной пружины,
за ухом фанфурик вина
Серебренным пальцем порву паутину,
как дурик, иду улыбаться машинам,
Куда? Догадайцся сама.
(1996)
***
лбом в стекло
поделом
кошкин дом
рассвело
за окном
за душой
хоть шаром
хорошо!
(1997)
***
меня за уздечку
водит луна
с песней кузнечика,
с песней слона
на чёрную речку
острой травой
сорное семечко
кровью умой
вытяни розу из вен
насовсем
выгляни Боже
всем, кто не нем
дай направление,
дай маячок
в рай на лечение,
на месяцок
(1996)
***
Морозное небо.
Дрожащие звёзды.
Втянув кулаки в рукава,
мимо Лицея. Через Берёзовый.
Дома - часа через два.
Сказано - сделано.
Медленно... Медленно...
Банку ногою в кусты.
Сказочно. Радостно.
Молодо. Зелено.
Странно, что это ты
Топнул ногою -
Звёзды посыпались.
Сунул за пазуху -
сердце прожёг.
Маленький мой,
Лучше не рыпаться,
чтоб не обиделся Бог
(1997)
***
Сон лета растолкал норд-ветер своенравный
Над городом разбился жёлтый листолёт,
Вот-вот и будет лёд, вода и мост на равных...
Божественный оскал движения вперёд -
Троллейбус громыхал по улице заглавной
Кого-то увозя по выбранным местам,
И облаком над ним я вспоминал о славной
и милой запятой в сознании тебя...
Любил, смотрел, рыдал - всё было как в романе
для бабушек , и мам, и нянек молодых.
Я этот странный стих оставлю в жёлтой раме,
чтобы потом забыть в диване дней моих
(1996)
Сообщение отредактировал санди - Суббота, 05.11.2011, 20:55 |
| |
|
|
| санди |
Дата: Суббота, 05.11.2011, 14:42 | Сообщение # 2 |
|
Группа: Модераторы
Сообщений: 3079
Статус: Offline |
Никита Воловод
рагнарёк
аура утра -
сутра
рождающегося дня
будто бы
Будда
разбудит
но снова забудет
понять
радуга треснет
на её месте
ночьи по погоде
бескрестным ходом
боги уходят
прочь
у правого ухащёлкнул курок
сухойвозвестил рагнарёк.
Коран
корановое ощущение
сура "корова"
как упрощениеизначально простого
рабочей поверхностью фрезы
наглухо срезана
первая строчка
"нет Бога"
точка
ахурамазда
сверхточно
с первого разапрочно
и намертво
покинет
пределы сознаний
и в наказание
перво-наперво
отнимет право
нести из уст в установленчто говорил заратустра
вальхалла
разрушенаиггдрасиль
срублен
и душам
время исхода
вострублено
листья
драккарами
опустились
на лужии всё,
что было уже,
стало уже
сансары кругу
вышел срок
вдругнаступил рагнарёк
а саундтрек?
outeche?
- не катится- токката
и фуга?
- хватит парить друг друга
песнями
ведь песнь песнейне воскреснет.
нет большесета
кетцалькоатля
но снова
согласно прежним
традициям здешним:
- final version-
title:
"Gibel bogov"
by vagner
тело от духа
освободится
времени
время придёт
остановиться
и прекратить свой бегеа новыйсвинцовый
пустой ковчег
в последний путь неслышно отчалит
и слово, которое было в началеповторится снова
10000 раз
но уже не создаст
ничего нового |
| |
|
|
| санди |
Дата: Суббота, 05.11.2011, 14:44 | Сообщение # 3 |
|
Группа: Модераторы
Сообщений: 3079
Статус: Offline |
Євгенія Люба
На зупинці
Це, певно, день сліпих дощів-
Коли з суціль ясного неба
Ті раптом падають на тебе
І перехожих без плащів.
І всі тікають під дашок
Якоїсь ближньої зупинки,
І все накуплене на ринку
Складають біля підошов,
І дощ під сонцем , що зійшов
На переповнену зупинку,
На них нагонить на хвилинку
Веселе збудження і шок.
І смішно їм, кумедно їм,
Як дощ занурює свої
долоні ливневі у ринви
І тягне, тягне звідти линви
Своїх бездонніх ручаїв.
Молочник
Продавець молока із оперним голосом
Щонеділі о восьмій ранку
Виконує під вікнами
Одну і ту ж оперну арію:
"Мо-ло-ко! Мо-ло-ко!"
О Боже яка тут акустика, -
Думає він щоразу:
Три хрущовки літерою "П",
І четверта цегляна стіна.
Його високий голос
Піднімається по партеру, досягає балконів,
Ударяє в балконні рами,
Тремтінням скла проникає до квартир,
А там - до грудей напівсонних громадян.
Громадяни неохоче виповзають із ліжок,
Виходять на свої театральні балкони,
І замість оплесків, позирають униз:
Там оперний співак
У фартуху молочника
Розливає по бідонах
Свій густий білосніжний нектар.
Громадяни дивляться і думають:
О Боже , іще один ранок.
На щастя, - недільний...
У парку
Трикутник парку носом корабля
Врізається у місто де нависла
Раптова осінь, що незвична для
Міського серпня у двадцятих числах.
У цьому парку із ліхтарних куль
Птахи пірнають прямо до фонтана,
І погляда розмарений патруль
Поблажливо на постать наркомана.
Самотня бабця в німбі голубів
Жбурляє хліб своїй пернатій сотні -
Маленький парк в оточенні домів
Притягує голодних і самотніх.
Останній день останнього тепла,
І всім до болю хочеться обману -
Немов до парку осінь не дійшла,
Зіщулена як постать наркомана.
***
Із самого ранку - запах невідв'язний і чіпкий,
Вийдеш на двір аби з'ясувати його природу.
Біля дому зігнута удвоє стара, спираючись на два ціпки,
Стає на дорогу обережно так, наяче пробує ногою воду.
Ви розминаєтесь із нею наче пари у танці,
Зазираючи одна одній у обличчя просто,
Вона - пройшовши до землі більшу частину дистанції,
Ти - з висоти власного непрожитого зросту.
А в парку одразу навалюється запах дивний,
Такий надзвичайно сильний і чудовий:
Сьогодні уперше по-осінньому пахне димом
Від кварталів приватної забудови.
Графіті
Якось за одну ніч у нас на подвір'ї
На брудній, найнуднішій стіні у світі
Зявилось... не знаю як воно вірно -
Графіті чи графіті,
Коротше, химерне плетиво літер,
Червоно синє, з великим серцем.
Тоді його навіть ніхто не витер,
Воно й не дивно, приємно все це.
Може, це було любовне зізнання,
Чи просто чиєсь божевільне писання,
А, може, у когось було бажання,
Аби у жителів цих хрущоб
Його настінне палке послання
Щодня викликало думку, що:
Слова, які мали бути помічені,
Усе , що кричало , просило свідчення,
Усе, що мало знайти означення,
мало значення - й не мало значення,
Усе, що гуло вирувало на дні,
Усе карбувалося тут на стіні
За одну лише ніч.
... Усе це маячить тепер у вікні,
Наче будення річ.
***
Київська траса десь під Полтавою...
С. Жадан
Зустрічає проїжджих повії поставою
Київська траса десь під Полтавою,
мелькає за вікнами провінційними лицями
Перевалочний пункт між двома столицями:
Крамниці , Макдональдз, автомобільні ринки,
Автовокзал - десять хвилин зупинки,
Або з фасаду така буденна
Полтава-Київська, Полтава-Південна...
І диляться з вікон байдужі туристи,
Як зліва за бортом зникає місто,
що там за вокзалом незримо нуртує -
Дзенькаючи посудом вечерю готує,
Вихлюпується на площі, де неквапливо
З друзями вихідні записає пивом,
Або після тижня трудового стажу
Повільно сповзається до міського пляжу,
Плаче, сміється, живе, помирає,
Звично уже на горі зустрічає
З єдиної в місті старої альтанки
Найголовніші свої світанки,
Ховає себе за постами, мостами,
І від чужинців виставляє щитами,
Аби вони не проникли далі,
Фасади усіх, які є, вокзалів.
***
Треба зачекати поки трохи смеркне -
Тільки тоді почне вибухати.
Життя - це власне, нічні феєрверки,
Які заборонені після десятої.
Місяць піднімається вгору і меншає,
Люд сповзається на гулянку до центру,
Брязкаючи стиха дрібною рештою
І міцно тримаючи у долоні по центу.
Бо життя, по суті, - лише лотерея,
І треба бути готовим купити білети,
Бо раптом зістріч, а разом із нею
Усі відповідні приємні моменти.
Бо насправді немає інших приємних тем -
Лиш нові імена і старі фотографії,
Бо насправді життя - це, власне , те,
Про що не пишуть у біографії.
***
Ю.К.
I
сінь не пробачить нашої жодної помилки,
Жодної гри у якій ми програли.
Осіннє прозріння з упертістю голкипер
Пронизує парки, алеї, вокзали...
І правда проступає -шита жовтою ниткою,
Проступає на осінньому листі як на папірусі,
Проступає на асфальті калюжною сіткою,
проступає у тілі хворобами й вірусами.
І я викашлюю правду - з кровю непросто -
Що таки напевно, у тій боротьбі
Моя любов була схожа на вдалу помсту
Самій собі, самій собі...
II
Минуле смішне - наче висохла квітка латаття
У дальній шухляді, під стосами вицвілих фото,
І ми на тих фото, і усмішки наші, і плаття,
Що вийшли із моди, і знов повернулись до моди.
Минуле смішне - наче дотик на вигині литки
У вигляді квітки - і що нам лишилось від нього?
Ну, може, відбитки. На тілі незримі відбитки.
І більше нічого... Так смішно... І більше нічого...
***
Кожне місто має свій запах і смак.
В Ужгороді восени
Стоїть важкий дух виноградного вина,
Яке бродить за кожним парканом.
Харків має присмак пилу,
Який набивається в рот і ніздрі
Та осідає на чолі,
Наче бойова розмальовка.
Полтава улітку
До одуру пахне липою,
А ближче до мосту на Бірюзова -
Цукерками і смаженим насінням.
І тільки на Жовтневій
Кожної весни так гіркувато пахнуть
Старі каштани примарної алеї,
Що її ніколи уже не буде...
***
Здається, ніколи, ніколи не буде змін,
А буде лиш коло, заїжджене коло звички.
Хіба тільки осінь уступить тебе зимі,
та ще не вокзалі мелькатимуть електрички.
Вокзал недалеко - за десять хвилин ходи,
І ти на світанні або у ясне безвітря
Вслухаєшся, як видихають поїзди
Із себе гудки, немов із легень повітря.
І в цьому зітханні, крізь товщу прозорих стін,
Вчувається в тиші сусіда важке зітхання -
За тим що ніколи, ніколи не буде змін,
А буде звикання, немов у пісок вростання.
Він рипне дверима, відкриє на кухні кран,
І в руки поллється холодна вода прозріння:
Ти чуєш - пора вже! Тобі вже давно пора!
Цей потяг чекає лише на твоє хотіння!
Та ранок відійде, і знову настане день,
І галас буденний затьмарить вокзальні звуки.
А ти безпорадно весь день шукатимеш, де б
Зігріти холодні, від чогось закляті руки.
І будеш уперто читати слова зі стін,
В надії на те, що хтось би тобі зітер це -
Що більше ніколи, ніколи не буде змін!
Хоч їхнє коріння давно вже пробило серце... |
| |
|
|
